Дуже дякую за можливість розповісти нашу з Неро історію.
Я мріяла про вівчарку з самого дитинства, але здійснити свою мрію змогла тільки в 30 років.Коли я нарешті наважилася почала шукати цуценятко. Я хотіла саме чорного вівчара. Десь пів року я переглядала різні варіанти, але щось все було не те що треба. І ось 1 травня, я побачила тата мого Неро Тора. Він був дуже гарний пес, граційний і величний. І я відчула, що ось воно. Я одразу подзвонила до власниці щодо бронювання цуценяти.
Через два тижні я вже їхала дивитися малечу. Мій хлопчик був одним з трьох цуценят, які проявили найбільше інтересу та уваги до мене. Плюс власниця дозволила потримати його на руках. Я дуже хотіла його взяти на руки, але боялась, бо він був ще дуже маленький. Але він дуже спокійно сидів, навіть заснув.
В 1.5 місяці я приїхала забирати його додому. Коли я підійшла до вольєра один з цуциків прямо кинувся до мене, встав на задні лапки, і так радісно махав хвостиком. Я спочатку спитала, який з них мій. А власниця каже :"Дивіться, в кого на лівій лапці біла плямка." А я не одразу побачила її. А це був мій малий. Він мене запам'ятав і так радісно зустрічав. Ніби знав, що я приїхала по нього, забрати його додому. Я навіть просила клаптик ковдри з запахом його мами, щоб вдома йому не було сумно. Але коли я привезла його у квартиру, він одразу поводився так, як би це вже був його дім.
Неро ріс дуже активним, веселим, життєлюбним собакою. Він завжди був в центрі уваги.Мені завжди здавалося що його девіз по життю: "я не знаю що тут відбувається, але я маю це очолити!". Мій хлопчик нічого не страшився, йому було цікаво все. Люди завжди звертали на нього увагу і він отримував багато компліментів.
Був дуже балакучий і на все мав свою думку. Я навіть називала його "буркотливий дідо", бо він завжди на все відповідав чи сварися, якщо я щось не дозволяла робити, як він хоче.
На жаль, коли почалася війна, ми вирішили виїхати з Києва у маленьке містечко на заході. Тут немає ветеринарної клініки, а до найближчої година їзди. Тож коли йому стало погано, живіт почав роздуватися, я подзвонила знайомій і попросила відвезти нас в клініку. Йому надали першу допомогу, зробили аналізи та узі, зробили клізму, щоб випустити гази.Прописали лікування (аналіз показав підвищені показники печінки та вірусну інфекцію, але сказали нічого серйозного) і ми поїхали додому, я бачила що йому стало легше і дуже раділа. Але через декілька годин живіт знову почав роздуватися і ми вже не встигли до клініки, бо таксі або не їхало, або не хотіли брати з собакою. О шостій ранку мого маленького не стало... Він не дожив до семи років 4 місяці...
Для мене Нерошка був не просто собакою. Він був моїм найкращим другом, моєю собачою дитиною, я навіть не знаю як це передати словами. В нас були різні періоди, коли з ним було складно, бо він був дуже з сильним і незалежним характером.. Але все що я відчувала дивлячись на нього це любов і вдячність, що він просто є, тут, поруч зі мною. Я обожнювала в ньому все, навіть коли його поведінка була не досконала.
Але якби я повернулася назад, то я б знову обрала його. Хоча, моя мама завжди говорила, що це не я його обрала, а він мене. А в мене завжди було відчуття, що він був моїм, ніби створеним для мене.
Це дуже-дуже тяжка втрата... Я ніколи не думала, що його не стане так рано...
Ще раз дуже дякую Spogad за якісний сервіс і за те що допомогли нам зберегти його пам'ять!
