Спогад про Серденько
Наше щастя звали Айрон.
8 серпня 2020 року подруга надіслала фото Айронової біологічної мами з трьома маленькими хвостиками і повідомила: у нас поповнення. Здається, я одразу зрозуміла, що пара саме його вушок, лапок, геометрія його полосочок об’єднається зі мною в сім’ю.
День Х. Я вперше взяла Айрона на руки і зрозуміла, що моя любов до нього безмежна. Він голосно мяукав, звісно, шукаючи свою біологічну маму. Та як би тяжко не було розривати їхній зв’язок, ми поїхали додому.
Айрон був ще тим бешкетником. Перевертав з ніг на голову всю квартиру. А що найсмішніше, завжди дивився на мою реакцію. Воно й не дивно, бо Айрон бачив мене лише ввечері й уранці. Міг дозволити собі робити все, що забажає. Чи сварилась я на нього? Аякже! Що отримувала у відповідь? Натяк на наступні випробування.
Очі Айрона говорили. Я розуміла все: він щасливий чи сумний, готовий до ігор чи занепокоєний, сповнений любові чи мстивого “кусь”, він приймає ситуацію в квартирі чи ревнує до свого меншого брата-пса Роккі. Понад усе я люблю його очі. Його мур, коли на душі біль, його масажик, коли втомлений після роботи, його запах шийки, пуза, спинки, його жилочки лапок, його нестримний хвостик, його такий гарний носик, вусики на підвіконні чи дивані, шерстку на всьому одязі…
Айрон дуже любив м’які м’ячики. Потрібно кинути якомога далі, й Айрон стрімголов летів за ним виконуючи варіації кульбітів. Що головне - приносив м’яч назад.
Айрон дуже-предуже любив гуляти. Страшно не хотів ходити з повідком, але залізти на якусь лавку чи дерево, чи кущ, полювати за птахами - улюблена справа. А найбільше любив сидіти на плечі, як папуга пірата. Так ми могли гуляти годинами. З появою брата-пса ігор стало більше. Мортал Комбат - дитячий садочок у порівнянні з їхніми боями. Тільки без крові. Все ж вони дуже любили один одного.
Будь-які квіти не обходили увагу Айрона. Він їх і довго нюхав, і їв, і просто сидів чи лежав біля них, і перевертав вазу з ними - все залежало від настрою.
Ще одним улюбленим заняттям Айрона, яке безпосередньо залишило дуже багато слідів на членах нашої сім’ї - полювання за руками. Завжди. Перемагали. Ікла. В Айрона вони були хижими. Дуже часто люди говорили, що він схожий на очеретяного кота. Нам було все одно, звісно, чи породистий наш котосин, чи ні. Але це пояснювало його бажання знищити:)
В Айрона був лише один недолік: хворе серденько.
1 січня 2025 року став найгіршим днем для нашої сім’ї. Зранку все було добре. Ми погрались, побігали по квартирі. Ми з хлопцем займались своїми справами, а Айрон, як завжди, ганяв по вікнах чи то за мушками, чи то за пташками, чи то за сонячними зайчиками. І звук. Страшний, моторошний звук. Хлопець побіг і в паніці викрикнув моє ім’я. Я побачила, як він тримає повністю розслабленого Айрона на руках. Айрон ще дихав. Ми з панікою, в тому, що було, побігли до першої ж вет.клініки. Хлопець летів уперед, а я бігла позаду і просила всіх і все, що може існувати в світі чи поза його межами, аби Айрон жив. Я розумію, що клініка зачинена. Підбігаю і бачу свої улюблені очі… Тромбоемболія.
Якщо щось і має кінець, то тільки не наша любов до пухнастого сина. Чи можу я сказати, що Айрон прожив гарне життя? Думаю, так. Він почувався захищеним з нами, він довіряв нам. В моменти стресу він завжди підбігав до мене і вилазив на ручки знаючи, що я огорну його, закрию від усього страшного. Він виставляв свій животик при першій можливості лягти на спинку. Завжди приходив мнути шию, чи хоч щось. У нас з кототатом завжди була боротьба, кому першому, чи більше Айрон приділить своєї уваги.
Життя з Айроном і життя без нього - два різних життя. Зараз воно складне. Зараз чекаєш кусь і няв. Чекаєш обійми й потягусі. Чекаєш просто відчуття наповнення в атмосфері. Хто знає, може колись ми наважимося полюбити когось ще. Та Айрона ми любитимемо вічно.
Наш Айрозавр, Айронятор, наш Іклань, наше Серденько, наше Щастячко. Наш Айрон Кет.
