Ася та історія подружжя
'Білка', як я її називала, на прізвисько Ася з'явилася в нашій сімейній парі, коли ми були молодими студентами і починали нашу спільну подорож як родина.
Вона була метисом від рудого тата-перса та маленької звичайної мами-європейської короткошерстої кішки, яку врятували з вулиці родина з Києва.
Тому в нашій родині "столичною" була саме Ася.
Навесні 2011 року мала руда безшкетуня оживила наш побут своїми регулярними "тигидиками", пробудженням досвіта, своєю допитливістю до всього: 'літала' за горобцями з третього поверху балкону у траву, подорожувала з нами автобусами/потягами/машинами і постійно 'висловлювала' незадоволеність сидіння в переносці.
Вона ніколи не була просто кішкою, а була членом родини і наче це відчувала.
Її руда шубка завжди пахла як пряне печиво, тому чоловік називав її Печенька.
Ася завжди висловлювала свою позицію на все, що їй подобалося і не дуже.
Вода у ванній, холодильник та підвіконня були її пріоритетами.
Навіть для неї я розширила підвіконня в нашій оселі, коли запитували будівельники, бо знала, що Асі це сподобається.
Вона була завжди з шилом в дупі, спортивна та енергійна. Ми знали, що під дверима Вона буде нас чекати і, обнюхавши питала "що купили мені, раби мої 😁
?" І дивувалися, якщо там немає смаколика їй.
Перші ознаки вікових змін з'явилися в 2020 році, коли почала погано їсти. За що я їй була вдячна, що вона завжди терпляче поводилася з ветеринарами, наче розуміла, навіщо все це. Правда після процедур, по дорозі додому, висловлювала своє незадоволення мені наодинці.
Її завжди плутали з котом, бо зеленоока руда кицька чомусь рідко зустрічається. Виглядала вона високою довговухою, як лисиця, а погляд був як у мудрої людини.
Вона перебірливо підпускала людей до себе, показуючи особисті кордони. Але я точно знала, що, якщо і дозволяла себе тільки погладити, то людина точно порядна.
Ми втрьох пройшли багато переїздів, бід та радощів, окупацію в 2022 році, і Ася тримала елегантну стриманість.
Останні 2 роки їй ставало гірше, спец умови харчування та лікування тримали її, але вік та поступове відмирання нирок зробили незворотнє.
Перед Різдвом 2024 року я прокинулася від дивного цокоту,- мою стареньку Білку паралізувало і судомило лапки, які я і почула. Вона просто тихо впала і більше не проронила звуку, наче не хотіла турбувати нас.
Укривши її улюбленою м’якою ковдрою, я не хотіла Вірити, що це кінець шляху і доведеться прийняти надважке рішення,- зупинити її страждання викликом лікаря.
Вона з останніх сил мружила очі, розуміючи, чого плачемо ми і пестимо востаннє.
Це було дуже важко, і ці майже 15 років разом пролетіли перед очима.
Ми разом дорослішали і проживали життєвий шлях, знаючи, що вдома нас чекає Печенька... Тепер її немає і це важко дуже. Але я рада, що 15 років тому інша людина передумала її брати, і вона потрапила до нас,- така жива, самостійна, вимоглива та любляча кицька! Сумуємо за тобою, ти назавжди будеш нашою першою кицею родини...❤️
