Малкусь та історія Олі.

Я не шукала котика. Але одного вечора він сам мене знайшов.

Йшла додому, побачила в під’їзді маленьку грудочку. Нагодувала, хотіла зробити йому теплу коробку, щоб не замерз. Взяла додому, щоб не втік. Але поки робила цю коробку, зрозуміла: я вже не зможу винести його назад. А коли записувала відео друзям і радилась що робити, він просто обійняв мене лапками. Я розтанула.

Маркус. Таке ім’я з’явилося на четвертий день, бо щось менш ідеальне йому не підходило. Він був розумний, лагідний, спокійний. Найкращий білий носик. Малкусь. Так я його називала ніжно.

З ним у мене з’явився сенс, який я давно втратила. Війна, тривожно-депресивний синдром – усе це на фоні. А тут він. Маленьке тепло, яке вибрало мене. Я скасувала поїздку наступного дня, бо не хотіла залишати його одного. Ми разом прикрашали ялинку, разом засинали, разом прокидалися. Його місце було біля мого серця – буквально, бо годинами сидів на лівому плечі. Я робила мільйон фото, записувала відео, ловила моменти нашого щастя і вважала, що це лише початок.

А потім все обірвалося. Маркусь перестав їсти. Пʼять днів лікарень, аналізів, надій. Але діагноз – FIP. Невиліковний вірус. Його не врятували. 31 грудня о 3 ночі мені зателефонували з цілодобового стаціонару і сказали, що дихання Маркуса зупинилось.

Я виплакала всі сльози.

І тепер думаю: навіщо він прийшов у моє життя? Він дав мені два тижні абсолютного щастя. Він показав мені, як це – бути обраною. Він прийшов, щоб залишити в мені любов.

На його спинці було маленьке сердечко. Це був ще один символ його великої душі, яка так щиро обрала мене. І навіть коли його вже немає, це сердечко буде назавжди зі мною.

На Камені Спогаду написала «Малкусь», бо не встиг вирости до «Маркуса». Тепер він всюди зі мною.

Малкусь був щасливий, бо його любили. І ця любов нікуди не зникне 🖤