Гаврюша, або Пан Батончик, як частіше ми його називали, опинився в наших руках ще маленьким цуценям на південному березі Криму в 2012 році. Як і вся малеча він був дуже бешкетним: гриз стіни та меблі, обривав шпалери. Виховувати його було досить важко через вроджену глухоту. З часом звісно знайшли способи порозумітись і одразу спільне життя стало більш яскравим.

Мабуть якраз завдяки своїй глухоті він завжди був дуже добрим, дружнім та товариським. Його не лякав ні пилосос, ні фен для волосся. Він не реагував на квартирний дзвоник. Кількість гавкоту можна порахувати на пальцях за всі 12 років його життя.

Його не лякали довгі переїзді, та й загалом будь-які мандри. Він терпляче їхав автобусом з Ялти до Лисичанську, коли зрозуміли, що не можна більше там залишитись.
А потім побував і в Карпатах, і в Києві, і Львові, і в Івано-Франківську, і ще купі інших міст. Ходив з нами на байдарках по Дінцю, неодноразово ночував в наметі серед лісу. 

Тож можна сміливо сказати, що його життя було повне пригод.

Але, на жаль, його життя було ще наповнене купую хвороб та й, як результат, операцій. Тож мабуть через це не вдалось подовжити ще трішки його життя.

Ми були з ним все його життя, а він з нами третину нашого. Вважаю, що для людини це достатньо довго. Можна звісно сказати, що він був членом нашої сімʼї. Але здається, що він був навіть чимось більшим.

Ми дуже не хотіли просто його десь ховати. Бо невідомо, що буде потім з цим місцем. А камінь спогаду допоможе трішки уявити, що він досі десь поряд з нами.